і то була, скажу я вам, не річка, і не море, не
озерце, не просторе, не тісненьке, мов п’ятак…
із поглядом зажуреним, ридаючи від сорому,
печальна-на-всі-сторони– за мною по п’ятах
ходила моя молодість
із серденьком нескореним,
ніскілечки не зморена
і трохи не свята.
від неї я (це ж треба так!) тікала, мов зачумлена,
у непролазні нетрища лісів-бібліотек…
вона ж мені: «дурепа ти!»,
вона ж- за довгий чуб мене…
«ні-чо-го-ти-не-пе-тра-єш-ну-що-з-те-бе-
рос-те!»
від неї я (подумати!) мов злодійка, ховалася
за клятою прийдешністю, недовгою, як сон...
за майже-геть-не-гумором, за вчора-кепсько-мала-ся…
«ти сильна. ти обтешешся. ти ліпшаєш, красо!»
і то не вельми дивно є, що вже вмирати мала я,
коли вона взяла мене за руку…молоду...
(...)
слухняною дитиною –
за молодістю-мамою
(а стежка буде ламана!)
довірливо піду.
Настроение: creative